Пісня про побратимів Сідало сонце. Обрій горів, Два друга і два сини Вирушали у степ. І були сумні, Хоча й знали десятки боїв. І обох матері цілували в чоло, Благословляли батьки. І друзів вірніших од них не було — Були вони як брати. І обидва до піхов вкладали шаблі Кожен кинджал застромляв. І обидва подовгу сиділи в сідлі І ніхто їх не проводжав. І зустрілись удвох на могилі старій. А як промінь останній ізгас, Крізь тьму і полин, крізь тирсу й пирій Рушили вдаль нараз. Сонце зайшло — місяць повстав, Нічний володар степів. І кожен коневий притишив чвал, І на друга свій погляд звів. ”Ми з тобою братове, — мовив один, З очима, немов вогонь. — Нас з тобою єднає не батьківський дім, А вихор січей й погонь“. ”Так, — другий мовив слово своє, Шрам темний він мав на щоці. — Братерство таке найміцнішим є: На крові, не на молоці“. Вдалині десь тужливо завили вовки. Схилилась їздця голова. Хмари насунулись, сагайдаки Й верховців покрила пітьма. ”Ми вдво...