Кальрадські балади

Мій невеличкий творчо-поетичний проект, по суті, варіації на тему середньовіччя, честі, підлоти, битв і лицарства. Це спроба відтворити ліро-епічні твори, які могли б звучати у Кальрадії, світі Mount & Blade.

Намагатимусь поповнювати по мірі надходження.

Пісня про побратимів

Сідало сонце. Обрій горів,

Два друга і два сини

Вирушали у степ. І були сумні,

Хоча й знали десятки боїв.

І обох матері цілували в чоло,

Благословляли батьки.

І друзів вірніших од них не було - 

Були вони як брати.

І обидва до піхов вкладали шаблі

Кожен кинджал застромляв.

І обидва подовгу сиділи в сідлі

І ніхто їх не проводжав.

І зустрілись удвох на могилі старій.

А як промінь останній ізгас,

Крізь тьму і полин, крізь тирсу й пирій

Рушили вдаль нараз.

Сонце зайшло - місяць повстав,
Нічний володар степів.
І кожен коневий притишив чвал,
І на друга свій погляд звів.

Ми з тобою братове, - мовив один,
З очима, немов вогонь. -
Нас з тобою єднає не батьківський дім,
А вихор січей й погонь.

Так, - другий мовив слово своє,
Шрам темний він мав на щоці. -
Братерство таке найміцнішим є -
На крові, не на молоці.

Вдалині десь тужливо завили вовки.
Схилилась їздця голова.
Хмари насунулись, сагайдаки
Й верховців покрила пітьма.

- Ми вдвох, як один покохали одну,-
Промовив перший із них,
Й поглянув ув очі другий йому,
З-під вій чорно-довгих своїх.

Я знаю, ти маєш ті ж самі чуття,
Той самий жар між грудей.
Без неї не тямиш свого ти життя,
Ні сам, ані серед людей.

Так само і я полонений її,
На прив'язі, мов лоша.
Без агату лиця, без єдвабових вій
Скніє моя душа.

А ці очі її, чорніші ніж ніч,
Яка глибина в них і трем!
І дотик до різьблених, ружевих пліч
Приємніш ніж дотик стремен.

Не тішить мене вже ні січа, ні бій,
Свист стріли, ані брязкіт збруї.
Від хмар і туги лише їй одній
Можна думки мої.

Та крає душу ще більшу мою,
Крає її устократ,
Бо ту, що її я, мов сонце люблю,
Кохає мій друг і брат.

Голову сумно угору ізвів,
У небі - ані зорі.
Хмари - небо, а думи морок закрив -
Чорно в думках і вгорі.

Їхали мовчки, істишивши крок,
Дивилися тужно вдаль.
Місяць сяйва не лив, і не було зірок,
Не блищала сльоза-кришталь.

Другий вершник істиха мовив за мить:
Ми кохаємо вдвох одну.
Жар, що в грудях у нас горить,
Обпікає сильніш од вогню.

І повів: Нас єдині дороги ведуть, -
У очі дививсь повсякчас. -
Присяглись один одному вірними буть,
Доки смерть не розлучить нас.

У нас свідків нема - ніч і степ й ми самі,
І розплата - ганьба сама.
Та чи чи клятву порушити зможемо? - Ні!
Голосами сказали двома.

Що ж, я бачу, ти теж бачиш вихід,
Мовив перший, спинивши коня.
Нас обох, брате мій, в цім степу жде загин,
Ще раніш як займеться до дня.

Другий мовчки кивнув і коня зупинив
І з сідла іспустивсь,
Перший теж на ізрошену землю ступив.
І на друга ізнов подививсь.

Хай ці коні летять до осель, до батьків -
Вже на них не поїздять сини.
Наші ці огирі без своїх, без їздців
Скажуть більше, ніж зможемо ми.

І роззбруїли коней, відпустили у чвал,
Ті, як вихор рвонули немов.
І кожен з-за пояса витяг кинджал,
Й перезирнулися знов.

Сходило сонце, червоне, мов кров,
На росі, блискучій, як сталь.
Двійко коней іржало, шалених, немов
І мчало на схід удаль.

ПОТЯТИЙ ЛИЦАР 
(Ідилія)

Давно за схилами сонце поснуло,

Поснули люди, стомлені з праці.

Та не до сну мандрівцям самотнім,

Котрим додому з бою вертаться.

Самотньо йде - кудись, чи в нікуди,

Над ним лиш місяць у небі висне.

Важкий обладунок тисне на груди,

А думи темні на душу тиснуть.

Панцир нагрудний прохромлений списом.

Девіз шляхетний мечами стерто.

Шолом розбитий не закриває

Обличчя, що ввічі глянуло смерті.

Чоло од втоми схилив до гриви,

Їде один серед ночі і поля.

Втомлений радше, ніж нещасливий.

Ось їде він - переможений воїн.

Їде повільно, неспішним кроком.

Кінь утомився - дорога дальня.

До хат селянських стежка виводить,

Але не святяться шибки вітально.

Мов чужоземець в своїй країні,

Немов вигнанець, немов злочинець,

Він зазирає й стукає в шибки -

Якщо є люди - може й відчинять.

Вийшла з хатини дівчина-пастушка,

Ніжна обличчям, хоч родом вбога.

Питає: "Хто ви мандрівцю пізній?"

"Чому завела вас сюди дорога?"

"Я з бою вертаюсь без скарбу, без слави,

І кінь цей сивий - друг мій єдиний.

Вже в мене нема ні імен, ні девізів.

Потятий Лицар - так звусь віднині."

"Нас потомила дальня дорога -

Іти не можу, не те щоб битись.

Як вірите ви в добро, я чи в Бога -

Благаю: дай-но води напитись."

"І прошу: дозволь тут заночувати.

Кінь їхав ввесь день - не рушить далі.

Хочу заснути, хочу забутись -

Серце стикає ся клітка зі сталі."

Дівчина кивнула, пішла до хати.

Принесла хліба й води із дому

Та постелила на сіні спати

І проказала невтішно тому:

"Ми бідні люди, живемо тяжко,

Та хоч на сіні, притулок буде.

Я не боюся тебе, звитяжцю,

Але боюся що скажуть люде"

"Я не боюся недолі й злиднів,

Ні сліз, ні поту - звикла до того.

Але коли живеш серед люду,

Боїшся кривди і слова злого."

"Спасибі тобі за притулок на ніч

За хліб і воду, за слово тепле.

Навіть щоб стати зі смертю віч-на-віч,

все ж менше волі і сила треба."

"Хіба ж то гріх - зогріти, ізгоїть

Того, кого доля шарпнула ворожа?

Невже це - наче злочин іскоїть?

Хіба ж це не заповідь Божа?"

"Лягай же спати, нежданий гостю.

Бо з ніг вже валить тебе утома.

Як Бог поможе, то якось буде.

А поки спи, почувайсь як вдома."

На сіні ліг натомлений Лицар

Поринув у сон легкий й безтурботний.

На нього з неба дивились зорі

І був вже він не такий самотній.

КРУК

Могутній ярл Ольмер величний,

Що славен буде у віках,

Звитяжець був земель північних,

На ворогів наводив страх.

У дубові палати величні

Із походу додому прибув,

Де востреним мечем обосічним

Собі злото і шану здобув.

І по пишнім, по людськім бенкеті,

І бенкеті кривавих птахів,

Ярл, натомлений й сном оповитий,

У палатах високих спочив.

Але раптом темінь ночі

Розірвав тривожний звук.

То був круків крик пророчий -

То влетів в палати Крук.

Мовив Крук: "Усі ви смертні,

Найсильніші смертні теж.

Скільки б долю не дурив ти,

Та, Ольмере, й ти помреш."

Збагрянів владар од люті,

У очах - огнистий гнів.

І на ці слова почуті

Так зухвальцю одповів:

"Згинь-но, балакучо птахо!

Не злякать мене тобі!

Я, Ольмер, не знаю страху,

Це мене бояться всі!"

Мовив Крук тоді байдуже:

"Смерть ніде не знає меж.

Боягуз, а чи безстрашний,

Все одно, Ольмере, вмреш."

Ярл ізблід, чоло спітніло,

У очах говорить страх.

Ярл Ольмер зібравсь на силі

І одмовив Круку так:

"Круче! Я не розумію,

Чому мав би я вмирать -

Вороги мої закляті

У землі давно лежать!"

Каркнув Крук: "Усі ви смертні,

скільки люду не уб'єш.

Доля - ворог найстрашніший,

Тож, Ольмере, скоро вмреш."

Сам не свій Ольмер од жаху,

Сльози в Ярла на очах.

І, не тямлячись з розпуки,

Так шепоче він крізь жах:

"Віснику богів крилатий,

Пощади, благаю я!

В мене - срібло, мідь і злато

Все візьми, залиш життя!"

Крикнув Крук: "Свої багатства

На той світ не забереш.

Всі ви рівні, всі ви смертні,

Й ти, Ольмере, зараз вмреш!"

Без кольчуги, без шолома

І не в злоті, ярл Ольмер,

Повалився на підлогу.

Так могутній ярл помер.