Пісня про побратимів
Сідало сонце. Обрій горів,
Два друга і два сини
Вирушали у степ. І були сумні,
Хоча й знали десятки боїв.
І обох матері цілували в чоло,
Благословляли батьки.
І друзів вірніших од них не було —
Були вони як брати.
І обидва до піхов вкладали шаблі
Кожен кинджал застромляв.
І обидва подовгу сиділи в сідлі
І ніхто їх не проводжав.
І зустрілись удвох на могилі старій.
А як промінь останній ізгас,
Крізь тьму і полин, крізь тирсу й пирій
Рушили вдаль нараз.
Сонце зайшло — місяць повстав,
Нічний володар степів.
І кожен коневий притишив чвал,
І на друга свій погляд звів.
”Ми з тобою братове, — мовив один,
З очима, немов вогонь. —
Нас з тобою єднає не батьківський дім,
А вихор січей й погонь“.
”Так, — другий мовив слово своє,
Шрам темний він мав на щоці. —
Братерство таке найміцнішим є:
На крові, не на молоці“.
Вдалині десь тужливо завили вовки.
Схилилась їздця голова.
Хмари насунулись, сагайдаки
Й верховців покрила пітьма.
”Ми вдвох, як один покохали одну”, —
Промовив перший із них,
Й поглянув ув очі другий йому,
З-під вій чорно-довгих своїх.
”Я знаю, ти маєш ті ж самі чуття,
Той самий жар між грудей.
Без неї не тямиш свого ти життя,
Ні сам, ані серед людей“.
”Так само і я полонений її,
На прив'язі, мов лоша.
Без агату лиця, без єдвабових вій
Скніє моя душа“.
”А ці очі її, чорніші за ніч,
Яка глибина в них і трем!
І дотик до різьблених, ружевих пліч
Приємніш за дотик стремен“.
”Не тішить мене вже ні січа, ні бій,
Свист стріли, ані брязкіт збруї.
Від хмар і туги їй можна одній
Врятувати думки мої“.
”Та крає душу ще більшу мою;
Крає сильніш устократ,
Бо ту, що її я, мов сонце люблю,
Кохає мій друг і брат“.
Голову сумно угору ізвів,
У небі - ані зорі.
Хмари - небо, а думи морок закрив -
Чорно в думках і вгорі.
Їхали мовчки, істишивши крок,
Дивилися тужно вдаль.
Місяць сяйва не лив, і не було зірок,
Не блищала сльоза-кришталь.
Другий вершник істиха мовив за мить:
”Ми кохаємо вдвох одну.
Жар, що в грудях у нас горить,
Обпікає сильніш од вогню“.
І повів: ”Нас єдині дороги ведуть, —
У очі дививсь повсякчас. —
Присяглись один одному вірними буть,
Доки смерть не розлучить нас“.
“У нас свідків нема — ніч і степ й ми самі,
І розплата — ганьба сама.
Та чи чи клятву порушити зможемо? - Ні!“
— голосами сказали двома.
”Що ж, я бачу, ти теж бачиш вихід один,
— мовив перший, спинивши коня.
— Нас обох, брате мій, в цім степу жде загин,
Ще раніш як займеться до дня“.
Другий мовчки кивнув і коня зупинив
Та із сідла іспустивсь,
Перший теж на ізрошену землю ступив.
І на друга ізнов подививсь.
”Хай ці коні летять до осель, до батьків:
Вже на них не поїздять сини.
Наші ці огирі без своїх, без їздців
Скажуть більше, ніж зможемо ми“.
І роззбруїли коней, відпустили у чвал,
Ті, як вихор рвонули немов.
І кожен з-за пояса витяг кинджал,
Й перезирнулися знов.
Сходило сонце, червоне, мов кров,
На росі, блискучій, як сталь.
Двійко коней іржало, шалених, немов
І мчало на схід удаль.
Сідало сонце. Обрій горів,
Два друга і два сини
Вирушали у степ. І були сумні,
Хоча й знали десятки боїв.
І обох матері цілували в чоло,
Благословляли батьки.
І друзів вірніших од них не було —
Були вони як брати.
І обидва до піхов вкладали шаблі
Кожен кинджал застромляв.
І обидва подовгу сиділи в сідлі
І ніхто їх не проводжав.
І зустрілись удвох на могилі старій.
А як промінь останній ізгас,
Крізь тьму і полин, крізь тирсу й пирій
Рушили вдаль нараз.
Сонце зайшло — місяць повстав,
Нічний володар степів.
І кожен коневий притишив чвал,
І на друга свій погляд звів.
”Ми з тобою братове, — мовив один,
З очима, немов вогонь. —
Нас з тобою єднає не батьківський дім,
А вихор січей й погонь“.
”Так, — другий мовив слово своє,
Шрам темний він мав на щоці. —
Братерство таке найміцнішим є:
На крові, не на молоці“.
Вдалині десь тужливо завили вовки.
Схилилась їздця голова.
Хмари насунулись, сагайдаки
Й верховців покрила пітьма.
”Ми вдвох, як один покохали одну”, —
Промовив перший із них,
Й поглянув ув очі другий йому,
З-під вій чорно-довгих своїх.
”Я знаю, ти маєш ті ж самі чуття,
Той самий жар між грудей.
Без неї не тямиш свого ти життя,
Ні сам, ані серед людей“.
”Так само і я полонений її,
На прив'язі, мов лоша.
Без агату лиця, без єдвабових вій
Скніє моя душа“.
”А ці очі її, чорніші за ніч,
Яка глибина в них і трем!
І дотик до різьблених, ружевих пліч
Приємніш за дотик стремен“.
”Не тішить мене вже ні січа, ні бій,
Свист стріли, ані брязкіт збруї.
Від хмар і туги їй можна одній
Врятувати думки мої“.
”Та крає душу ще більшу мою;
Крає сильніш устократ,
Бо ту, що її я, мов сонце люблю,
Кохає мій друг і брат“.
Голову сумно угору ізвів,
У небі - ані зорі.
Хмари - небо, а думи морок закрив -
Чорно в думках і вгорі.
Їхали мовчки, істишивши крок,
Дивилися тужно вдаль.
Місяць сяйва не лив, і не було зірок,
Не блищала сльоза-кришталь.
Другий вершник істиха мовив за мить:
”Ми кохаємо вдвох одну.
Жар, що в грудях у нас горить,
Обпікає сильніш од вогню“.
І повів: ”Нас єдині дороги ведуть, —
У очі дививсь повсякчас. —
Присяглись один одному вірними буть,
Доки смерть не розлучить нас“.
“У нас свідків нема — ніч і степ й ми самі,
І розплата — ганьба сама.
Та чи чи клятву порушити зможемо? - Ні!“
— голосами сказали двома.
”Що ж, я бачу, ти теж бачиш вихід один,
— мовив перший, спинивши коня.
— Нас обох, брате мій, в цім степу жде загин,
Ще раніш як займеться до дня“.
Другий мовчки кивнув і коня зупинив
Та із сідла іспустивсь,
Перший теж на ізрошену землю ступив.
І на друга ізнов подививсь.
”Хай ці коні летять до осель, до батьків:
Вже на них не поїздять сини.
Наші ці огирі без своїх, без їздців
Скажуть більше, ніж зможемо ми“.
І роззбруїли коней, відпустили у чвал,
Ті, як вихор рвонули немов.
І кожен з-за пояса витяг кинджал,
Й перезирнулися знов.
Сходило сонце, червоне, мов кров,
На росі, блискучій, як сталь.
Двійко коней іржало, шалених, немов
І мчало на схід удаль.
Коментарі
Дописати коментар