Перейти до основного вмісту

Зламані квіти

Ще один вірш. Вірш доволі специфічний, але тематично найбільш належний до циклу "Чумні вірші".

Їх знаходили після дощів,
Ці зламані квіти великого міста.
І уривки змокрілі платтів розхристаних
Заступали понурі тіні плащів.

Їх знаходили в передмістях убогих,
Від них віяло сухотами і застудою.
І десятки очей дивились осудливо
На розтріпаних кіс букети вологі.

Їх знаходили на світанні,
Прекрасних й по-грішному неприхованих.
Багрянцем, дощем і брудом змальовані
Були ніжних тіл стеблини ізламані.

Їх знаходили між прибудов,
На темному бруці, де туман і ліхтар,
І мов темний, п'янливий нектар
З вуст стікала цівками кров.



Для тих хто цікавиться, в процесі ще одна "Балада". Скоро викладу.

Коментарі

Дописати коментар

Популярні дописи з цього блогу

Брут

Тепер нам торба, дорогий мій брате Бруте! Не треба лізти, не спитавши броду.  Тепер нам зголять маківку і бороду;  Одягнуть робу в бурій виправній споруді.  Руду копати — не така й важка робота.  В болоті бабратись ачи рубати дрова.  Рука ж у тебе ще міцна й здорова — Для неї це — пересічна турбота.  На нарах засинать, бурду хлебтати,  Душить дракона, задихатись драпом.  І як слухняно прислухатись до поради,  Тут можна стати непоганим хлопом ачи драбом Казав тоді мені, що буде рубка.  Казав, що, достеменно, будуть трупи.  Були. За працю цю брудну й шкарубку Заплатимо ми власним рабським трудом.  Штрикнув — і враз полилося багряно, Ачи бургундсько, чи то пак — бордово.  На смак солоно, а на присмак — п’яно Отак і будем бабратись у крові.  А може, все лиш бруд? До речі, бруду Тоді не стало більше; наш доробок Лиш втім щоб бруду розчахнути груди Пустить з грудних кліток і черепних коробок....
Дописати коментар
Докладніше

Пісня про побратимів

Пісня про побратимів Сідало сонце. Обрій горів, Два друга і два сини Вирушали у степ. І були сумні, Хоча й знали десятки боїв. І обох матері цілували в чоло, Благословляли батьки. І друзів вірніших од них не було — Були вони як брати. І обидва до піхов вкладали шаблі Кожен кинджал застромляв. І обидва подовгу сиділи в сідлі І ніхто їх не проводжав. І зустрілись удвох на могилі старій. А як промінь останній ізгас, Крізь тьму і полин, крізь тирсу й пирій Рушили вдаль нараз. Сонце зайшло — місяць повстав, Нічний володар степів. І кожен коневий притишив чвал, І на друга свій погляд звів. ”Ми з тобою братове, — мовив один, З очима, немов вогонь. — Нас з тобою єднає не батьківський дім, А вихор січей й погонь“. ”Так, — другий мовив слово своє, Шрам темний він мав на щоці. — Братерство таке найміцнішим є: На крові, не на молоці“. Вдалині десь тужливо завили вовки. Схилилась їздця голова. Хмари насунулись, сагайдаки Й верховців покрила пітьма. ”Ми вдво...
Дописати коментар
Докладніше