Любі автори шкільних підручників з історії не втомлюються промовляти зі сторінок своїх підручників, що держава та державність неможливі без солідарності народу, збереження традицій культури і тд.
Безумовно, борщі, вишиванки та шаровари - невід'ємний елемент нинішньої держави. Але варто придивитися що це за держава. Ну як, гарно в нас живеться?
Мабуть це тому, і на це нарікає більшість журналістів та громадських діячів, що в нас, на жаль, немає національної еліти. Ні, тобто вона є, і навіть не тільки у фантазіях Януковича, проте... ну, якось... живе, та й годі.
Так в Україні є національна еліта. Це покоління шестидесятників, та й то, частина його представників або відійшла або пропилася чи продалася.
Це українські поети, письменники, журналісти, книговидавці, громадські активісти. Люди, які справді живуть для України, а не триндять, присвячуючи свій триндьож їй.
Проте це радше інтелігенція, а не повноцінна національна еліта.
Відсутність достатньої кількості активної національної еліти - ось певно основна причина, з якої Україна, починаючи з Гетьманщини, так і не спромоглася на нормальну сильну державу.
Козацька старшина розбестилася владою, звиклася зі своєю зажертістю та, в принципі, була цілком задоволена становищем народу та країни. У 1709 році більшість вирішила триматися російської, впевненої і ситої сторони, а не спробувати щось змінити. Інша згуртувалася навколо Мазепи. Здебільшого це були романтики, як і він сам. Поразка під Полтавою стала сумним символом імпотентності української національної еліти.
Стихійні бунти кінця ХVIII - початку XIX століть не були масовими, а якщо й були, то були потворними напівбандитськими розгуляями на зразок Коліївщини чи повстань Кармалюка.
Залишки козацької старшини, що проковтнули ліквідацію січі 1775 року скурвилися та стали нині вєлікорусскімі дворянамі, адже малоросскімі бути тоді було не модно. Вони час від часу спромогалися на писання віршів, оповідань чи п'єс, в яких описували то сільську любов, то бравість російських солдатів, то сумне кріпацьке життя, чи чорні очі коханої.
На відміну від Польщі, також розділеної та уярмленої, де зрештою, шляхта складала 10% від всього населення. Там повстання спалахували кожні тридцять років, кожне покоління повставало і робило спробу здобути власну державність. І вони її здобули у битві під варшавою 1920 року.
А Україна тим часом формально існувала у вигляді УНР-Гетьманату-Дирекоторії. Проте лише формально, оскільки її кордони щодня змінювалися, армії як такої не існувало, тай лідерами були історик Грушевський, що відзначився розпуском українського віська та посиланням купки студентів на бій з п'ятитисяною армією більшовиків під Крути, літературний критик Петлюра, що уславився погромами та власним вбивством у Парижі та гетьман Скоропадський, який тріумфально здрисьнув у Німеччину після перемоги Петлюри.
Ті ж самі романтикомрійники, що жили у своєму віртуальному просторі, і будували свою віртуальну Українську державу і красиво розмовляти на Софіївському майдані.
Потім була розстріляна, заслана, пристосована або емігрована плеяда поетів.
Потім Бандера та УПА - ще один мрійник, чий міф зараз шанують як ікону.
Потім шістдесятники.
Потім Бу-Ба-Бу.
Потім власне, наші часи.
І от нещодавно відбулося урочите відкриття "Податкового майданчику" на Пейзажній Алеї. Супер! Тепер качельки та гірка будуть вчити дітей, як правильно платити податки. І це на Пейзажній Алеї.
Але це ще півбіди. Проблема у тому, що відкриття освятив... Олександр Ірванець, поет-бубабіст, перекладач, учасник "Зіркового Вертепу"...
У гурту "Тартак" є досить гарна пісня "Мій Лицарський Хрест". І у приспіві є слова "Та не згубив, не програв, не продав..."
Ось саме вірності своїх поглядів часом так бракує тим, хто позиціонує себе, як національну еліту.
Безумовно, борщі, вишиванки та шаровари - невід'ємний елемент нинішньої держави. Але варто придивитися що це за держава. Ну як, гарно в нас живеться?
Мабуть це тому, і на це нарікає більшість журналістів та громадських діячів, що в нас, на жаль, немає національної еліти. Ні, тобто вона є, і навіть не тільки у фантазіях Януковича, проте... ну, якось... живе, та й годі.
Так в Україні є національна еліта. Це покоління шестидесятників, та й то, частина його представників або відійшла або пропилася чи продалася.
Це українські поети, письменники, журналісти, книговидавці, громадські активісти. Люди, які справді живуть для України, а не триндять, присвячуючи свій триндьож їй.
Проте це радше інтелігенція, а не повноцінна національна еліта.
Відсутність достатньої кількості активної національної еліти - ось певно основна причина, з якої Україна, починаючи з Гетьманщини, так і не спромоглася на нормальну сильну державу.
Козацька старшина розбестилася владою, звиклася зі своєю зажертістю та, в принципі, була цілком задоволена становищем народу та країни. У 1709 році більшість вирішила триматися російської, впевненої і ситої сторони, а не спробувати щось змінити. Інша згуртувалася навколо Мазепи. Здебільшого це були романтики, як і він сам. Поразка під Полтавою стала сумним символом імпотентності української національної еліти.
Стихійні бунти кінця ХVIII - початку XIX століть не були масовими, а якщо й були, то були потворними напівбандитськими розгуляями на зразок Коліївщини чи повстань Кармалюка.
Залишки козацької старшини, що проковтнули ліквідацію січі 1775 року скурвилися та стали нині вєлікорусскімі дворянамі, адже малоросскімі бути тоді було не модно. Вони час від часу спромогалися на писання віршів, оповідань чи п'єс, в яких описували то сільську любов, то бравість російських солдатів, то сумне кріпацьке життя, чи чорні очі коханої.
На відміну від Польщі, також розділеної та уярмленої, де зрештою, шляхта складала 10% від всього населення. Там повстання спалахували кожні тридцять років, кожне покоління повставало і робило спробу здобути власну державність. І вони її здобули у битві під варшавою 1920 року.
Ті ж самі романтикомрійники, що жили у своєму віртуальному просторі, і будували свою віртуальну Українську державу і красиво розмовляти на Софіївському майдані.
Потім була розстріляна, заслана, пристосована або емігрована плеяда поетів.
Потім Бандера та УПА - ще один мрійник, чий міф зараз шанують як ікону.
Потім шістдесятники.
Потім Бу-Ба-Бу.
Потім власне, наші часи.
І от нещодавно відбулося урочите відкриття "Податкового майданчику" на Пейзажній Алеї. Супер! Тепер качельки та гірка будуть вчити дітей, як правильно платити податки. І це на Пейзажній Алеї.
Але це ще півбіди. Проблема у тому, що відкриття освятив... Олександр Ірванець, поет-бубабіст, перекладач, учасник "Зіркового Вертепу"...
У гурту "Тартак" є досить гарна пісня "Мій Лицарський Хрест". І у приспіві є слова "Та не згубив, не програв, не продав..."
Ось саме вірності своїх поглядів часом так бракує тим, хто позиціонує себе, як національну еліту.
Коментарі
Дописати коментар