Перейти до основного вмісту

Новий літній віршик

Повернувся з Польщі, отримавши фантастичні враження. Написав також віршик і маю ідею для наступного.
Допасую його до "Чумних віршів"



Гарячка

Губи пошерхлі сухі гарячі
Ти душишся в обіймах власних рук
П'єш повітря терпке і нічого не бачиш
Тільки серця                
                             стук стук стук


Закрий же повіки липкі обважнілі
Ти вже не тут ще не там
Єство вигоряє з змокрілого тіла
Тільки в скронях                
                             тамтам тамтам


Летиш над пожухлим вижовклим полем
Ідеш під скрипучим склепінням дібров
Блискавка вдарила спалахом болю
Губами                
                             кров кров кров


Чорні пахучі шматки чебрецеві
Сірі паскудні гримаси зірок
Упасти згоріти у темному мреві
Лишився                
                             крок крок крок


Ти падаєш вниз камінням із кручі
Ти спинаєшся вгору злітаєш до хмар
Хмари чорнильні вугільні пекучі
І тілом                
                             жар жар жар

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Брут

Тепер нам торба, дорогий мій брате Бруте! Не треба лізти, не спитавши броду.  Тепер нам зголять маківку і бороду;  Одягнуть робу в бурій виправній споруді.  Руду копати — не така й важка робота.  В болоті бабратись ачи рубати дрова.  Рука ж у тебе ще міцна й здорова — Для неї це — пересічна турбота.  На нарах засинать, бурду хлебтати,  Душить дракона, задихатись драпом.  І як слухняно прислухатись до поради,  Тут можна стати непоганим хлопом ачи драбом Казав тоді мені, що буде рубка.  Казав, що, достеменно, будуть трупи.  Були. За працю цю брудну й шкарубку Заплатимо ми власним рабським трудом.  Штрикнув — і враз полилося багряно, Ачи бургундсько, чи то пак — бордово.  На смак солоно, а на присмак — п’яно Отак і будем бабратись у крові.  А може, все лиш бруд? До речі, бруду Тоді не стало більше; наш доробок Лиш втім щоб бруду розчахнути груди Пустить з грудних кліток і черепних коробок....

Пісня про побратимів

Пісня про побратимів Сідало сонце. Обрій горів, Два друга і два сини Вирушали у степ. І були сумні, Хоча й знали десятки боїв. І обох матері цілували в чоло, Благословляли батьки. І друзів вірніших од них не було — Були вони як брати. І обидва до піхов вкладали шаблі Кожен кинджал застромляв. І обидва подовгу сиділи в сідлі І ніхто їх не проводжав. І зустрілись удвох на могилі старій. А як промінь останній ізгас, Крізь тьму і полин, крізь тирсу й пирій Рушили вдаль нараз. Сонце зайшло — місяць повстав, Нічний володар степів. І кожен коневий притишив чвал, І на друга свій погляд звів. ”Ми з тобою братове, — мовив один, З очима, немов вогонь. — Нас з тобою єднає не батьківський дім, А вихор січей й погонь“. ”Так, — другий мовив слово своє, Шрам темний він мав на щоці. — Братерство таке найміцнішим є: На крові, не на молоці“. Вдалині десь тужливо завили вовки. Схилилась їздця голова. Хмари насунулись, сагайдаки Й верховців покрила пітьма. ”Ми вдво...